Лада, 89 - 3 марта 2014 23:45

I знов нестерпно тихо настае

якась чужа зухвала веремiя,

де тiнь моя мене не впiзнае,

де голос мiй - i той менi чужiе.



Я там мовчу. Задихано мовчу.

Я там слова навшпиньки обминаю.

Мов хрест важкенний, душу волочу,

i сам себе на ньому розпинаю.



Я там мовчу. Приречено мовчу

пiд тихим криллям втомленого дому

i знов свiчу мовчання, як свiчу,

за упокiй собi ж таки самому.



...Дощу предовгi пальцi на шибках

заграють щось достоту, як музики,

що й звiдкiлясь прийде до мене страх

поглянути, чи став на гранi крику.



Та вiн лиш мить торкаеться плеча

i геть iде, не взявши анi звуку,

i знов мое мовчання, як свiча,

пооддаль слiв блукае тихоруко.



Над ним небес дiрявий балаган.

Над ним пригасле мiсячне багаття...

Та цiлий гурт немовлених благань,

якi все бiльше схожi на прокляття.

• 
• 
•